

dark_cat | 02.09.2010 10:12 ..."Он сказал: «Мне нравятся многие женщины, Я не могу быть только с одной». Она улыбнулась в ответ. Он сказал: «Я сам по себе, Я свободен и никому ничего не должен». Она закурила и опустила глаза. Он сказал: «Мне нравятся женщины, которые понимают меня, и ценят мою свободу». Она ухмыльнулась и выдохнула струйку дыма."...
...а так воно і є. оп-па... до банальності просто, вгадувати своє життя, у чиїхось словах. Хотіла написати щось одне, про щось одне. але ні, думки так сплутались, що доведеться писати про геть різні речі, чи то персоналії, сплутано в клубок, як і домисли. ну і нехай. і в цій шухляді колись я зроблю порядок.
...люблю осінь, ніч і цигарки. ці три речі дарують певну свободу думкам, все стає прозоро, ніби зіниці розкриваються ширше і ти починаєш бачити, те що лежало у тебе під носом, прості до простоти істини, яких не помічаєш. вечір відкриттів. відкриття завжди легше здійснювати ввечері. десь уже це було, як дежавю. так було. колись я про це писала. у книзі. у вигаданій життєвій історії свого персонажа, але до біса, як воно стало реальністю. хоч це власне і не так дивує. кішко, ти ж завжди це знала. вечір у дивній компанії - аля згадаємо минуле. чи молодість. і в один прекрасний момент таки перемикаються якісь дротики у підсвідомомсті, і ти вже знаєш розвиток сюжету. Саме як в "Палітрі Ночі", кішко, ти пригадуєш ситуацію з Дощем - коли Ніч спробувала його на смак, вона зрозуміла що все було ілюзією, а він порожній в середині. пустишка. хоча на вигляд ніби чогось вартий. а тепер перспектива в моє життя - варто було приспати "бдительность", а потім раз - і поговорити. і все - за банальними фразами можна дізнатись про людину набаагто більше, ніж випитувати. так і сталось - я ще раз довела собі - що людина порожня. просто не цікаво. бо те все гра, пустишка. а порожні речі банальні і нудотні. докопатись до суті. не те щоб розчавити людину, а просто впевнетись що воно не варте навіть погляду. от так буває. філософія. я розчарована. я думала там щось більше ніж проста дурість. життя "одним днем", ну так, що я можу про це знати... смішно. о чорт, знову ця клята книга. в якийсь прекрасний момент якійсь дротики-контакти у мізках перемкнуло не туди і все. фальшивка. коли ти відчуваєш силу, банальну (замахало вже це слово, але саме так і є), ти відчуваєш владу, ти відчуваєш рабську покірність і те що ти "зверху", ти можеш зламати... але ні, шкода. нехай мучиться і живе. оце так так. образ значно більший за суть, от тільки за образом порожнього. якось навіть огидно. строкате полотно. полотно завжди строкате. а суть - суть чорна. мінус одна людина. так просто. геть з життя. забудь. тепер всі відповіді на питання знайдені.
...погляд у вікно. зінці ловлять краплі дощу. і вітер. вітер заважає дихати. дощ змиває фальш. - Ти відчуваєш Осінь? - Як ніхто інший. - Хм. А ти знаєш як пахне осінь? - ... - Осінь пахне мріями, що не збулись. - ... і сміх... мій сміх. бо сказати нічого. насправді.
...а в повітрі вже справді осінь. і ще одна паралельна лінія життя. "Он сказал: «Я сам по себе, Я свободен и никому ничего не должен»". І ще одна гра. та зовсім інша. ця гра справжня. до біса реальна і... непорожня (?!). Клуби диму, їдкого розповзаються у вологому повітрі. Розповзаються думки. Цей погляд постійно перед очима. І до біса хочеться зануритись у той світ. Саме так, навіть не в обійми (як би це банально не звучало), а саме в той світ. Це ім’я. Коли ти втрачаєш бар’єри, коли свідомість не прикрита, коли ти забуваєш про стіни, та навіть і так, це ім’я просочується крізь ці стіни. Воно раз за разом зривається з вуст, мимохіть, самовільно. Твій голос ніби десь зі сторони промовляє це кляте ім’я. Коли ти себе не контролюєш, свідомість вихоплює його з внутрішнього світу, з підсвідомості. Воно виринає коли ти не очікуєш цьго. доводиться вибачатись. Бо в такі моменти не можна називати біле чорним. не можна називати одну людину іншою. але ти цього не контролюєш. це вже потім приходить усвідомлення сказаного. і о чорт, саме в моменти коли ти незахищена, коли знімаєш бар’єри. і цей погляд, цей образ, цей світ. він постійно зринає в пам’яті. хороша гра, і небезпечна. ніколи не знаєш ким ти будеш в наступний момент - кішкою, чи "мишкою". раз ти граєш когось, раз тебе. невже у цьому кайф? але воно справжнє. гра у піжмурки з власним життям. гра поглядів - ну що ти на біса намагаєшся там прочитати? усе одно не побачиш. цей страх глибоко всередині. туди твій погляд не сягне. там закриті двері. це моя територія... хоча хто зна, де вона моя територія. є тільки осінь... а осінь пахне мріями, що не збулись... |