Not again, this fuckin morning beating with the bloody fists in to my window. Yesterday it brought oppression. Covered with the remain of the nights darkness that don’t rusted for thy and yet I try to continue my loneliness just a moment. Living is until first signal of alarm clock and than… The complacency stop to existing. Like a metastases the pressing buttons on TV going through our brains. Deterioration of consciousness costs too much but formation of personality valueless human’s attention.
Look in to my eyes! There is not mirrors reflection. Only boundless brined down field – polygons land. On this land you are between the billiards same uncolored, blind eyes, tat can see only while pressing buttons.
I hate sociality, ’cause it makes me hates myself. Hatred bourns by weakness, by envy to same empty pupils of the eye. When till sunrise to sunset our mothers teach us to hate all that we meeting on the living rode, we are started to notice by our own cruelty.
The main task from birth is to learn to suffer for longer subsist in this false sociality of strained smiles and playing altruism. The scenes matters nothing, spiritual is the ghost. Therese exists only commercial got, whose laws laconically wrote in a small black book with the cross – drug for a poor. Only strong peoples survive, those who deprived of forth will find theirs place under the binding of miserable book – there is the place for freaks. For all who give way to despair.
History repeating day by day… while living own life with the scenario of our parents, we’re don’t notice that another day were spend beyond scenario of previously. When we open the window and small the fresh air with the taste of yesterdays Chernobyl, involuntarily started to lie to ourselves that tomorrow will be better or the day after tomorrow… or for a month… but not today.
The world is to tie for image thought and to wide for one life. The world gives uncountable possibilities end demand only your love to him and his children. The sociality gives the chouse between existents and suicide, voluntary or not. But it can’t do nothing, it stay only continue to hate end wait for Judgment day that will never come.

через что нам только не приходится пройти, чтобы понять...сколько боли нам приходится почувствовать, чтобы понять...кто-то рожден и живет против чьей-то воли...и проходит терновый путь, чтобы понять и рассказать, но его просто никто не станет слушать...абсолютно...это еще не конец...это лишь начало пути...и самое страшное, что это все лишь начало мучений.
и так страшно, когда никто в тебя не верит...когда тебя опустили до самой низкой самооценки...что даже самым близким людям ты боишся сказать, чего ты хочешь в жизни...

а чего вы хотите в жизни?

но, надежда - это такое чувство, которое теплится в душе до самого конца, невзирая на то, что трудно...что опускаются руки и т.п.

надежда...

я не знаю, с чего начать...может знаю, но боюсь...

в голове проясняется, когда разбераешь все по полочкам...

хоть еще много вопросов...а главный, так и остался без ответа...

Чего Вы хотите в Жизни?

я хочу просыпаться с тобой каждое утро

Повернувся з Криму і відразу купа проблем на голову звалилась. Фотографії то я ще вчора обробив і залив, а ось написати щось все ніяк.
Взимку я був у Криму вперше. При всій нелюбові до Криму, мені навіть трохи сподобалось. Гори кримські коли дивитись з Тепе-Кермену чотириколірні - білий сніг на Чатир-дагу та Ялтинській яйлі і жовті навколишні скелі виступають з чорних лісів у яких де-не-де зеленіють обліплені плющем дерева. Плющ - як новорічна прикраса, повсюду - менші ліани окуповують маленькі камені, більші душать дерева, здоровенні рослинні зміїні кубла борються зі скелями, чіпляючись за найменші нерівності, піднімаються на десятки метрів вверх.
Сам Тепе-Кермен - погорб у формі конуса зі скелями зверху. Непогана природня фортеця. Заселена вона була з 7-го по 13-те сторіччя. Потім, скоріше за все, прийшли татари, які й не такі фортеці брали. Печера, яку ми собі облюбували, була на лісистому боці Тепе-Кермена. Дві "кімнати", одну з яких наскільки могли герметизували, а в іншій зробили "кухню" з вогнищем. З багаттям і вентиляцією була ще та історія - перебрали три місця, два з яких були у готових кострищах, але незважаючи на це дуже швидко перетворювали обидві печери у газові камери. Вибрали третє місце. З "витяжкою". Але дим, хоча й тільки біля стелі печери, таки стояв. В результаті все-рівно в останній день нашого життя печерних людей зранку вітер змінився і газенваген ми таки отримали. А! Ще одне: ця печера, як ми вирішили, була колись хлівом - люди були зверху у більш пристосованих до життя (зокрема, наявністю димоходів), проте куди менших, печерах, а тварини понижче, у більших печерах. Власне, вигляд печери, у якій тіснились деякий час аж шість наметім, цілком нагадував хлів: у яслах у нас лежав провіант. Народу, до речі, виявилось предостатньо. Новий рік в печерах груп 5-6 зустрічало як мінімум.
Погода видалась хоч і трохи холодною (особливо у перший день, 30-го числа), проте здебільшого сонячною, тож була можливість полазити і по самому Тепе-Кермену і по найближчому плато, що по дорозі на Чуфут-Кале.
Щодо власне свята... Ну, такого багатого святкового столу ці печери за 15 сторічь свого існування, маюуть, і не бачили. Хавки і ніштяків наперли по саме нехочу!
А ще з вершини Тепе-Кермену видно і Симферополь, і Севастополь, і частину Бахчисараю. Ну і всі фейерверки.
А знизу - військова база цілком мертвого вигляду. У двох сторожках світло горить і все. Вони там навіть не пальнули нічим на новий рік. Ми їх зверху все петардами закидували, а вони - нуль реакції. :)
2-го числа змінився вітер. Підйом о четвертій, збори у задимленій печері, назад у Бахчисарай, електричка, Севастополь, тролейбус, маршрутка, Фіолент. Море! Моря мали пів-дня 2-го числа і ранок 3-го. З вечора воно було бурхливим і двоколірним - зеленим і синім. А зранку спокійним, майже літнім і теплим. Наші любителі водних процедур навіть купались.
Ну, а третього числа останній сніданом на вогні, збори, маршрутка, тролейбус, біготня за поїздом і назад на північ. В останній день потепліло зовсім і порівняно з цим Київ зустрічав ще тою зимою.
Трохи про транспорт: 40-ий поїзд - лайно. Швидкий фірмовий (2-го класу, з коефіцієнтом фірмовості 1.2), а йде як пасажирський. Ще й по дорозі назад майже годину стоїть у Дніпропетровську. І провідники в плацкарті нам там хамські попались.
Хе...
Фотографії тут: http://sevab.io.ua/album185573
В кінці тиждня проявлять мені слайди - додам ще.

Небо сегодня тёмно-фиолетовое... нет... не так... фиолетово-чёрное! Тусклые звёзды и ровная половинка молодого месяца!
Через неделю - полнолуние! Я не заплачу и не завою на Луну словно Одинокий Волк, так и не нашедший своей стаи
Я просто буду завороженно смотреть на небо, так же как и сейчас, отведу взгляд от монитора, чуть правее... окно...
а там... Бесконечное Небо...

Вот, блин! Вчера на тренировке девушку обидел. Какбе вроде и не специально, оно и понятно - чем торгуешь, туда и стреляют... Но очередью... с пяти метров... по лицу... да еще и по сережке в губе... Вродь и не специально, а все равно неприятно (((

Знову цей клятий світанок б’ється закривавленими кулаками у вікно… Вчора він приносив пригнічення. Загорнувшись у залишки, ще до кінця не знищеної, нічної темряви, намагаюся ще хоч на мить продовжити благодатну самотність… Життя триває до першого сигналу будильника, а далі… Самовдоволення перестає існувати. Метастазом розходиться по головному мозку натискання кнопок на пульті телевізора. Руйнування свідомості коштує великих грошей, а формування особистості не варте людської уваги.
Подивися мені в очі! Там немає дзеркального відображення… Лише безкрайнє поле випалене вибухівкою – полігонна земля. На тій землі ти, серед мільярдів таких самих знебарвлених, сліпих очей, що бачать лише коли натискають на кнопки.
Я ненавиджу суспільство, тому що воно примушує мене ненавидіти себе. Ненависть породжується слабкістю, заздрощами до інших пустих зіниць. Коли від світанку до заходу сонця, матері вчать нас ненавидіти все що зустрічається на життєвому шляху, починаєш помічати навколо здивовані, власною жорстокістю, погляди.
Головне завдання від народження – навчитися страждати, аби як найдовше протриматися у цьому фальшивому соціумі з натягнутих усмішок і награного альтруїзму. Почуття не мають жодного значення, духовність - примара… Існує лише комерційний бог, чиї закони лаконічно викладені у маленькій чорній книжечці з хрестиком – наркотик для слабкодухих. Виживає найсильніший, а хто не має достатньо сили знайде прихисток за палітуркою книги знедолених – там є місце всім розумово і фізично відсталим. Всім хто у відчаї…
Історія повторюється день за днем… Проживаючи власне життя за сценарієм списаним з життя батьків, не помітно, що черговий день проведений за сценарієм попереднього… Відчинивши вікно, вдихнувши свіже повітря з присмаком вчорашнього Чорнобиля, мимоволі починаєш брехати собі, що завтра все буде по іншому…Або післязавтра…чи через місяць, але не сьогодні.
Світ занадто тісний для образного мислення і занадто широкий для одного життя. Світ дарує безліч можливостей, а в замін вимагає любові, до себе, до своїх дітей… Суспільство дарує вибір між існуванням і суїцидом, добровільним або ні. Для того щоб любити себе треба бути коханим суспільством, в якому нема місця яскравим променям сонця на попелястому тлі homo sapiens, та яке радо вітає інвалідів, педерастів, напівкровок, примушуючи сильних втрачати здоровий глузд. Дійсно, геній і святий кинуті в суспільство – вважаються божевільними.
Ті в кого є крила все життя сидять у клітках, а ті хто позбавлений зору називають клітку здоровим світоглядом. Окрилені вміють кохати тих хто цього заслуговує, тих хто дає їм життя… Буденна семантика кохання – приниження, по іншому нас не вчать… Той хто каже у вічі смерті ’’ Я готовий! ’’, по справжньому ніколи не жив… Добровільно зректися крил не здатний навіть най безнадійніший дурень.
Самотність ніколи не зникне, в продовж жаття вона лише перетворюватиметься з друга на ворога, знову і знову…Як енергія з кінетичної, в потенціальну… Закон фізики, закон суспільства… Чекаючи чергового геноциду, слід звернути увагу на сьогоднішній, незамінним гвинтиком якого є кожен з нас, бажаючи цього або ні. Нічого на вдієш, лишається тільки продовжувати ненавидіти і чекати судного дня, який так ніколи не настане…

Доброе...ммм...наверное ещ утро.....если я пью свою первую чашку чая...значит еще утро......все-таки утро......ночные разговоры с бывшим мужем.......закончились часам к 3......когда я в очередной раз сначала услышала....что я дура....потом....последовало...сомнительное "нам не о чем больше говорить...ни сегодня...ни завтра"......зачем эти разговоры?...или почему мы до сих пор не прекратилди нашего общения...хоть и разорвали наши отношения?....Потому что несмотря на все....этот человек...единственный...с кем можно говорить обо всем....и кто будет говорить тебе все то...что он подумал о том ....что ты спросила.......он умеет видеть меня насквозь....за три года научился...видеть даже сквозь темноту ...выражение моих глаз...полуулыбку на моих губах.....и никто не запрещал мне общаться и разговаривать с теми...с кем я хочу....мой молодой человек это понимает...

а разговор зашел просто....от того ....что нужно было раскрыть глаза самой себе...а для этого раскрыть свою потрясающую глупость ...выраженную в поступках со 2 на 3.....января....с этого началось......а закончилось...тем....что ..... я легла спать....а он курил...за сотни километров от меня.....на кухне...которая так и не стала для меня родной.....единственное что стало родным....это стены его комнаты.....


мы не сошлись во мнениях.....он считает что каждый совершает ошибку...на которой должен чему-то научиться......я согласна....только мой поступок...он ошибкой не считает......я считаю это не просто ошибкой...а как минимум безрассудством......а он считает...что я хорошенькая...что у меня чудесные глазки цвета неба.......и мне можно все простить....и я должна любить себя такой...какая я есть...потому что он когда-то любил меня такой...кака я есть.......Вобщем...не сошлись мы во мнениях.....А если я начну разговор со своим нынешним?.....а я попробовала......Только мне все сразу простили....даже не осознавая насколько для меня было важна проанализировать ....насколько важно было порассуждать вслух.......а мне сказали....что меньше любить не станут...потому что я такая.....какая я есть...потому что.....я очаровательная...и умная...( я в последнем крайне сомневаюсь.....).....


Ночью я начала читать книгу Марты Кетро "Улыбайся всегда, любовь моя"........эта не первая ее книга...которую я читаю...я начала читать ее еще в Москве.......но до этого искала ее книги весной...и не нашла....а тут случайно...проходя мимо книжной лавки в метро увидела ее новую книгу..."московские фиалки"......которая смотрела на меня...сквозь пыльное стелко лавки......и мне показалось что сейчас она мне необходима...как воздух....я купила ее....муж шел рядом...и улыбался....а я поглощала страницу за страницей......даже не смотря под ноги.....в метро не обязательно смотреть под ноги чтобы дойти до вагона......и не обязательно смотреть по сторонам....потому что по сторонам лишь спешашие люди...и редко кто отрывает свой взгляд от себя самого....... После...я прочитала еще несколько ее книг...но уже у себя ...в своей городе....а сейчас на Новый год...в книжном....эта книга практически сама упала мне в руки...когда я отчаянно пыталась достать с полки книгу Набокова........Я никому не советую читать Марту Кетро........если вам самим не захотелось этого....если ее книги сами на вас не посмотрели...и не потянулись к вам.......значит еще не время.....и вам не нуны пока страницы наполненные правдивым и одновременно романтичным ядом повседневной жизни.......иронией нашей....жизни..и ее собственным опытом..... ( я убеждена ....что книги сами находят читателя....у меня было так всю жизнь.....).........


в колонках немецкая готика.....в этой песне...неизвестной мне группы...меня привлекают две партии....партия клавиш....и партия скрипки...........


.......еще не знаю что меня сегодня ждет.....но меня приглашают очень навязчиво...уже несколько дней...на фотосессию.....в стиле 30-40 годов....я попыталась отказаться...но отказы не принимаются.....а мне не хочется встречаться с фотографом Соколом...я помню еще те 3 года назад......когда он после...преследовал меня всюду.....и как дошло до милиции.......но сама идея фотосессии...меня сейчас привлекает...потому что.....всего 4 модели....то есть две пары.....потрясающее кафе Чикаго...сейчас приедет партнер....мы с ним еще раз поговорим...я попробую ему объяснить свою позицию более доступно....но и его я понимаю....ведь своим отказам... я и его лишаю данной фотосессии...а это эгоистично.......


что ж...пойду собираться........ чашка чая пуста.....


Доброго тебе дня, мой милый Дневник...........не скучай....я люблю тебя.......твоя M_V.....

Я запуталась... запуталась в свои чувствах...
Должна радоваться.. встретила парня который жить без меня не может так сильно любит... хорошо общается с моей дочерью... прошло пол года и он предложил выйти за него и я согласилась... а теперь сомневаюсь в правильности своего решения.. сомневаюсь что у нас вообще есть будущее...
а может это просто я себя так настроила... ведь меня уже бросили.. и когда я отошла.. я вбила себе в мозг что буду жить только с дочерью.. что счастье мне не положено... моя судьба одиночество...
хотела поговорить с друзьями.. увы у меня их только двое и все заняты... так происходит часто... мне нравится одиночество... мне нравится когда меня не трогают.. но порой мне нужно внимание.. мне надо с кем-то поделится.. и вот в такие моменты почему-то рядом никого нет...