...я схожу з розуму... я божеволію... біль в середині перекриває все... нестримно пекучий тягар в середині мого нутра... він чорною отрутою розаовзається по мені... болить все тіло... болить кожна клітинка душі... руки замерзли і я не в силах набирати цю всю писанину... я дві години бродила по вулицях... не знаючи де я і що власне роблю... я загубилась серед того болю і розпачу... я не впізнаю людей і не розумію нічого... не можу зібрати воєдино думки і пояснити самій собі що відбувається... ти завтра повертаєшся... а у мене немає сил навіть зіграти свою роль... зробити вигляд що все добре... зробити вигляд що мені не болить... тіло важке і просить холодного дотику землі і спокою... безглуздо лежати на підлозі і дививтисьу стелю, але більше ні на що немає сил... моя душа втомилась... я втомилась робити вигляд що зі мною все добре... бо мені НЕ добре... мені НЕ ДОБРЕ... МЕНІ НЕ ДОБРЕ!!!

...звідкіля береться сум?..сизий, холодний...цигарковим димом роз’їдає наші і без того спаплюжені душі...хаос думок і нерозуміння роздирає свідомість...навіщо? ...куди зникає осінь?.. тільки останній листок безглуздо випадає з книги, пожовклий, чи то від часу, чи від холодних солоних сліз....моїх сліз...чи сліз дощу... я так і не знайшла правильних відповідей, так і не розібралася в собі... холодна пелена снігу вкрила душу, вбила, розтерзала мою осінь...тепер я сама...тепер нікуди сховатись...вологе повітря не дозволяє вдихнути, і я задихаюсь, задихаюсь від сірих буднів і власного божевілля...

...вихор змін витає довкола життя... все змінюється... тільки розчарування і далі спалює душу... ти розчарований... так боляче як ніколи досі... спаплюжена душа ховається десь в чорних сутінках... ...зруйнована, поламана свідомість...слова люблю тепер звучать так дивно... і вже немає слів... десь глибоко в середині ще залишається надія, адже кохання все ще зігріває серце... ти мені потрібний!.. нехай і розчарований в мені... я вдячна тобі за всі ті зміни, в свідомості, в характері, в мені... ...нехай я живу минулим... ...нехай я втрачена і загублена... але я справді отримала безцінне... ... до тебе я не знала що існують справжні почуття... ...до тебе я була тінню, тінню минулого... тільки твоє кохання і твій погляд на мене, на життя, твій подих і життя перевернули в мені все, дозволили знову стати тією стихією, якою я була і є... хм, наївно сподіватись що біль кудись щезне і щастя залиє весь той бруд пастельними тонами... ...брехня і лицемірство і далі просочуватимуться в душу... ...безглуздість, прагматизм світу давитимуть і ламатимуть, але я не для того прокидалась від 16річного сну, щоб і далі носити іронічну маску вдоволення... ...я жива, завдяки тобі жива...


...можливо то все зимова депресія?.. ...та насправді я розумію, що це все самообман... зима тут ні до чого... я просто не вмію радіти життю... ...надто депресивне і чорне я створіння... ...але я є... наперекір всьому і всім...

...як же я втомилась... від усього...від сірої банальної погоди за вікном, від однотипних порожніх днів, від спогадів які не дають спокою навіть уночі... я хочу скинути з себе цей тягар буденності... ...я чахну серед сірих гобеленів міста... ранок роздирає свідомість, змушує покинути прихисток сну і братися до роботи... а я засинаю, разом з природою засинаю до весни... ...робота закручує в шалений вихор: сотні думок, нових знайомств, тисячі лицемірних слів( "бо так треба")...але приходить вечір і звільняє з полону театру тіней, розкриває очі на те, що є справжнім... бридко усвідомлювати що все те, прикрашене денною виставою насправді є брудом і просякнуте фаьшем... бридко усвідомлювати що і ти сама мимоволі граєш свою роль... важко бути собою... прикро розуміти, що немає того хто насправді зрозуміє сказане тобою... варто дозволити собі поділитись думками чи бажаннями, як хтось накидає на слова отруйні сіті байдужості... холодний коридор самотності, якому немає кінця... а я так хочу романтики... хочу чогось незвичного, хочу роздерти це полотно нерозуміння і звільнитись... я втомилась жити спогадами... втомилась від неможливості повернути втрачене... ...я знову не бачу кольорів... я відчуваю їх, як і раніше, але не бачу... холодне тіло не в змозі повернути зір... я заблукала у чорних лабіринтах свідомості...

...хм...падає сніг... такий дрібний у світлі ліхтарів... падає на обличчя, згорає від смутку осені... ...поцілунки зими... так мило - просто брести темними вуличками і ловити сніжинки губами, без думок, без голосу...маленькі та крихкі, вони заплутуються в волоссі... іскорки ночі серед темної гладі... я посміхаюсь... як колись... З.І. дякую за подароване кохання...

...листала свої старі записи...погляд зупинився тільки на одному рядку: "і досі не знаю чого я шукаю в цій субкультурі? - можливо пояснення своєї самотності?..."
...тепер я не самотня...в мене є ти, але я і досі розчиняюсь в темряві... в темряві ночі, в темряві холодної осені, в темряві твоїх очей... нічого не змінилось... хоча... я так і не позбавилась подиху самотності, я постійно чую її хрипкий голос коли тебе немає поруч, я відчуваю її крижані обійми, коли засинаю в порожньому ліжку, відчуваю її присутність в порожніх, сірих без тебе, днях... але в мене є ти... ти не даєш мені згаснути, розчинитись в тому мороці на який я себе прирікаю, ти не дозволяєш мені зламати і без того крихке існування... ти не даєш мені загубитись в безкінечних безбарвних осінніх днях... ти втілення кохання... ти мій ворон... ти той, хто подарував мені крила... ти дозволив мені злетіти у височінь темного неба... ти подарував мені зорі... твій крик луною відзивається у моєму чорному серці... ти той, хто приручив ніч... ти володар Ночі...



(...зі старих записів... ...цвинтар...могили, мовчазна пісня смерті, дощ і тиша... своєрідна тиша, тужливий крик за втраченим життям, чи існуванням. Холод проймає до глибини нутра. його кістляві пальці міцно сплелися на моєму горлі, гнилі кігті роздерли вщент моє серце. я втомилась. від безглуздості поламаного, спаленого життя. втомилася себе жаліти... дивно і страшно відчувати як поволі вмирає твоя душа. страшно сидіти над проваллям, страшно зробити той єдиний крок, здолати ту відстань, яка відділяє тебе від мороку... і біль... нестерпно боляче дивитись на гладь неба, і знати що ти не зможеш злетіти в його вись... поламані розпачем крила, звисають кривавими, обпаленими клаптями спаплюженої душі... ти тінь... я - тінь...)

...ти змінив усе...твоє тепло розчинило сіру тінь мороку...тепер самотність звивається в смертельній агонії у найтемніших закутках душі...

Styrax: Про ту котра... [Dec. 2nd, 2008|08:07 pm]
[ Current Mood | холодно ]
[ Current Music | Leave’s Eyes ]


Стомлена та вимучена .Спрагла від байдужості та підлості , вона йшла ...Падала та підіймалася , підіймалася і йшла далі.Її ніхто не чекав , та й тікати їй ні від кого.Їй просто треба було тікати.Кожен день -то була втеча , втеча від своєї самотності, від безмовних холодних вечорів , що вперто не хочуть полишати її.Вона знає, що якщо зупиниться,то зупиниться назавжди.Але це буде не сьогодні...

dark_cat: ...не сьогодні і ніколи... вона не зупиниться на шляху підлості і лицемірства, бо вона вища за все, вища за безглуздість життя... втеча це не вихід... треба йти далі, з полум’ям в серці і душі... тільки вперед, збираючи рештки сил... вона й не підозрювала наскільки вона сильна... її вогонь ще довго світитиме далекою зорею маленькій чорній душі, котра так і не знайшла прихистку в цьому світі... вона, частинка ночі... вона та, що є частинкою стихії, вона стихія, полум’я, вона вогонь життя... вона не зламає\ться ні сьогодні ні завтра, вона ніколи не зламається...

"...дивно, як одна мить змінювала все...не було уже попереднього життя...тепер все було іншим... кохання примхливе, воно дається тільки один раз, і варто його не помітити, як воно зникне з життя, назавжди, залишивши по собі сіру тінь розчарування... Ніч це знала...вона завжди це знала, тому так не хотіла відпускати те, що так неочікувано поселилось в її серці..." ( ..."Темрява" dark_cat & Александром Nosferatum)

...випадково почула цю пісню під час твого останнього дзвінка...я досі пам’ятаю як і чому я тобі її тоді наспівувала, так давно...кілька довгих місяців тому...якби ж ти міг відчувати так як я, якби ти міг просто згадати все те що було...те що ти відчував, чим жив, як кохав... все змінилось... все змінилось... ми подорослішали, виросли почуття і не залишилось того щастя, тієї радості, безтурботної і легкої, тих хвилювань і тієї потреби постійно бути поруч, коли твоя рука у моїх долонях була важливішою ніж моє нікчемне життя, коли твоя присутність була потрібна як ковток повітря, коли я тонула в ніжності твого погляду... такого вже більше ніколи не буде, а ти й не уявляєш як багато у нас було... ти не будеш радіти з того що воно було, ти навіть не згадаєш це все... ти і далі відповідатимеш на мої признання прагматизмом: "хочеш тепла - сядь біля батареї!"... ...раніше цього не було... ...спасибі за те що раніше цього не було...

...кохання засинає... разом з осіннім листям опадає на дно душі... і ти вже не віриш в нього... не віриш в те, що воно важливе, що живе, що тобі дано кохати... не віриш в те що ти заслуговуєш кохання... а що тоді я? ілюзія... примара... мертва кішка... я тінь... тінь кохання до тебе... тінь сліз і болю... тінь осені і ночі...

...як би я багато віддала щоб ти був ближче, щоб твоє життя не тікало від мене краплями дощу... не розчинаялось у часі і відстані. я хочу бачити, я хочу чути, я хочу відчувати і кохати! але натомість життя кидає у прірву, замикає в чотрирьох стінах, звідкіля душі не вирватись... не перелетіти до тебе... і це вбиває мене... розриває на маленькі шматочки... спалює... стирає...

...ти не чуєш... і я німію...нема слів, нема крику, порожнеча та мовчання...

...паскудство...паскудство в дощових калюжах, в холодному повітрі...паскудство в моїй душі... ця відстань роз’їдає мої надії, розмиває палітру мого щастя... чому ти так далеко?..чому замість смаку твоїх поцілунків я вписваюсь отруйним димом цигарок...вмиваю обличчя солоним дощем болю...осінь руйнує свідомість...

...час і відстань...клятий час - коли його так треба він минає як одна мить...зате коли треба щоб він минув - він тягнеться нудотно довго, вбиваючи мозок...

...ти знову поїхав...клятий Харків...ненавиджу це місто за те що воно краде тебе в мене...за те що ти там, далеко від мого серця і кохання...а я кохаю тебе!!!!! кохаю!!!! КОХАЮ!!!! ...так хочу крикнути крізь цей осінній туман і морок, крізь холод і темінь, але слова застигають так і не сказаними, спливають солоними слізьми...ти поїхав...і я застигла в очікуванні...я чекаю повернення... разом з дощами, туманом і ніччю...

...вже так втомила ця сіра осінь...хоч якщо глянути на неї крізь призму кохання можна побачити сонячні барви...можна просто брести човгаючи по опалому жовтому листі тримаючи в рученятах часточку кохання і посміхатись дощовим калюжкам...можна вдихати теплий аромат осені, дарувати посмішку ще теплому сонечку, зігріваючи його промінням серце де живе ніжний погляд коханого, спогад про його обійми і надія на щастя...але це все ілюзія, крихка як і все в нашому житті...холодний вітер нагадує про те, що кохання далеко і зігріває своєю присутністю інших, а не твою маленьку чорну душу...і обійми залишились тільки в снах, а мрії опали як жовте листя...і осклизлі акварелі калюж нагадують тобі зараз твій внутрішній світ, розідраний самотністю...і сонце високо в небі далеке як і той кому ти подарувала себе...сірий осінній сум підступно закрадається в свідомість, роз’їдаючи отрутою порожнечі рештки спокою...і барви стають блідими...брудними...сірими...ти зупиняєшся серед осені в надії що в поривах вітру ти почуєш рідний і коханий голос, який вирве з серця цей розпач...який вирве тебе з полону осінніх акварелей...

…Часточка місяця в цигарковому тумані, як моє кохання розчинене в часі і відстані… Ніч огортає мою душу, заливає у неї темряву… Поглянь у мої очі – я і є Ніч… Твоя осіння ніч…помережана дощами і коханням до тебе, останній притулок для твоїх почуттів… останній промінь порятунку від самотності. Я темрява… Моя палітра позбавлена згубної сірості міста… Я відпускаю метушливе порожнє існування, залишаючи собі лиш щастя і романтику пітьми. Я гублю рештки свідомості у вічності життя, справжнього, а не строкатого від масок лицемірства… Я кохана дощами і тобою, кохана самотністю та вороном, кохана темрявою… Я ніч, твоя пристрасна осіння ніч… До останньої краплини, до останнього спалаху темряви, до останнього подиху чорноти…

…Зрада…це слово вириває рештки надій з понівеченого серця. Немає питань, немає сліз, тільки тупий біль розриває свідомість. Так важко і так легко повірити в те що кохана людина кинула тебе на самісіньке дно, тепер ти не єдина, тепер ти одна з…один єдиний вчинок перевертає весь твій світ…я вірила, я довіряла, тобі як нікому іншому, я свято вірила в силу нашого кохання…а ти не зміг…ти викинув усі мої почуття…ти кинув в полон її пристрасті і бажань все чим я жила…так просто і легко руйнуються стереотипи: банальна суперечка, банальний алкоголь і зруйноване моє минуле, теперішнє і майбутнє…щонайдивніше – в серці немає образи, я просто не вмію на тебе ображатись, я просто живу тобою, і далі живу тобою і тим неймовірним болем, який ти мені так щиро подарував…